Автор: valeriy.drotenko 
Туніс: зміни без змін

---

01.04.2014 14:14:56

Перекладач статті, котру пропоновано Вашій увазі нижче, уже бував у Тунісі й мав нагоду дещо «зануритися» у громадсько-політичне життя країни, що пережила свій Майдан, котрий не приніс очікуваного розвитку й покращення. Буквально на днях, мені трапилася ця стаття, котра не лише добре змальовує ситуацію у найбільш світській країні Маґрибу, а й застерігає Україну від повтору її помилок. 

З-поміж усіх країн, котрі зачепила Арабська Весна, Туніс взяв найбільш обнадійливий напрямок руху. Однак, жоден з кандидатів на прийдешніх виборах не має реалістичного та жорсткого економічного плану, котрий так конче необхідний, щоб виправдати надії тунісців.

Автор – Серж Галімі, переклад - Валерій Дротенко

Арабські революції в Єгипті, Сирії та Лівії не закінчилися вдало, і Туніс лишається єдиним джерелом потенційного оптимізму в регіоні. Жодна з надій суспільства, що їх запалило було повстання у грудні 2010р., не справдилася. Однак, після тривалої політичної кризи, убивства двох депутатів з лівої фракції парламента за шість місяців, Туніс, врешті, отримав нову конституцію, за котру проголосувало 200 з 216 парламентарів, а також технократичний уряд національної єдності. Напруження спало і встановився порівняний спокій.

Опоненти ісламістського руху Еннагда побоювалися, що він глибоко вчепиться за держапарат, повернувши країну назад до диктатури. Однак, Еннагда віддала владу так само мирно, як і захопила її, коли їй увічливо порадили «піти» МВФ, Алжир, західні країни (включно зі Францією), потужна конфедерація профспілок, провідних бізнесменів, революційні ліві, право-центрасти, Ліга Прав Людини, тощо….

Вірогідно, попередня влада поступилися тискові, чудово при цьому ще й розуміючи, що їхні досягнення були доволі нікчемними, а міжнародне середовище – несприятливим для ісламістів (у Єгипті їх мусили змістити військові, а в Туреччині вони дискредитували себе). Згідно зі ст.148 нової Конституції, до кінця 2014р. у Тунісі мають відбутися нові вибори. Революцію знято з порядку денного, однак країна можливо знову почне сподіватися на те, що щастя можливе навіть у арабському світі, де його так мало.

Чи ставив хтось на те, що ісламістів буде списано у відбій? Так – ті, хто припускав, що їхній прихід до влади буде тимчасовим. Також, так вважали їхні вороги, котрі пророкували, щойно ісламісти отримають владу, як оголиться їхня пристрасть до питань ідентичності та релігії, та обмеженість їньої економічної та соціальної політики. «При ісламістах, ми перебуваємо у до-ринкових часах – навіть до Адама Сміта й Давіда Рікардо», - каже Гамма Гаммамі, речник лівацького Народного Фронту. «Політекономія Братів Мусульман – це економіка рантьє; це – паралельна торгівля. Це не виробництво, чи створення цінностей; це не сільське господарство, промисловість чи інфраструктура; це не реорганізація освіти зі стратегічною метою – байдуже, економічною, науковою чи технологічною.»

Економіка – слабке місце

Усім добре зрозуміло, що «модель розвитку» (як писала Еннагда у своїй передвиборчій програмі 2011р.) вимагає більше, ніж пустих гасел – «створення нових ринків для наших товарів та послуг», «спрощення процедур», «диверсифікація інвестицій у більш корисні проекти», - та побожних закликів до «відродження цінностей, що походять від культурного та цивілізаційного спадку тунізійського суспільства, його арабської та ісламської ідентичностей, що поважають зусилля й наполегливу працю, заохочують інновацію та ініціативу, а також винагороджують креативних особистостей, а також укріплюють співробітництво, солідарність та взаємодопомогу».

Хусін Джазірі, член двох останніх урядів ісламістів, визнав це: «Слабким місцем Еннагди була економіка. Ми загрузли більш у питаннях моралі. У наших лавах опинилося забагато політиків і замало економістів. Інші приділяли цим питанням набагато більше уваги, ніж ми… Замислитися на ними нам довелося лише тоді, коли ми вже стали частиною уряду.»

Саме так. Але, упродовж останніх трьох років, увага більшості туніських партій, і не лише Еннагди, була зосереджена не на тому, що треба. «Бурхливі політичні часи, через які нам довелося пройти»,  - каже економіст Нідгаль Бен Шейх, - «відзначилися дискусіями на теми, котрі доти були  табуйованими у Тунісі: релігія, вірування, сакральне, сексуальність, гомосексуальність, роль жінок. Питання основ економічної політики ж, однак, ніколи не ставилися на обговорення, не те щоб за них взагалі бралися. В результаті, гувернорати (провінції) де був оплот революції – Кеф, Кесрін, Сіліана, Татауїн і Кебілі, - все ще страждають на жахливий економічний застій».

Голова нинішньої анти-ісламістської коаліції, Беджі Каїд Ессебсі, також входив до урядів, що керували після повалення Бен Алі. Однак, замість закріпити власну популярність і скористатися ентузізмом перших місяців (коли всі були на хвилі Жасминової революції) і змести залишки неоліберальної політики свого попередника, він піддався ортодоксальним міністрам, котрі зберегли стару економічну модель, на превелику радість МВФ. Відповідно, Каїд Ессебсі визнає, що «у декотрих регіонах, котрі й доти надзвичайно довго були депресивними, оскільки вся увага приділялася узбережним областям, не сталося жодних змін на краще».

З 2011р. не спостерігалося жодних відхилень від курсу: вбудовування Тунісу в міжнародний поділ праці, пропонуючи інвесторам кваліфіковану робочу силу за мізерну зарплатню. Такий шлях не дає можливості розвитку, що слугував би власним потребам країни, стимулювався б державними інвестиціями та підтримувався б місцевим попитом, підживлення котрого відбувалося і без залізання у борги. Така система сприяла б тінізації економіки, зростанню контрабанди (що зменшувало б податкові надходження), згортанню ролі та участі держави – цією ситуацією б користалися джихадистські осередки. «США, великий захисник неолібералізму, погодився на націоналізацію своїх банків (під час кризи 2008р.), тоді як Туніс під час революційного періоду мусив утриматися від революційних заходів», - сказав Бен Шейх, жалкуючи.

Каїд Ессебсі	Рашид Гануші

 

Зустріч із Рашидом Ганнуші, лідером Еннагди, та Каїдом Ессебсі, засновником та головою Нідаа Тунес (Поклик Тунісу), підкреслює відсутність сміливих ідей у сучасній туніській політиці. На перший погляд, ці ветерани, що вже давно домінують над політичним ландшафтом, не мають нічого спільноо. Кабінет Ганнуші повен світлин, де він у компанії ісламістських лідерів та інтелектуалів (Таріка Рамадана, колишнього президента Єгипту Могаммеда Морсі, турецького прем'єра Реджепа Ердоґана) та еміром Катару. Головною ж темою в офісі Каїда Ессебсі є Габіб Бурґіба – у вигляді бюсту, плакату на стіні та фото у рамці на столі. Для Ганнуші (котрого Бурґіба свого часу хотів засудити до смерті), сам Бурґіба – «найвищий борець» та засновник сучасного Тунісу, - чоловік, котрий розпочав «війну проти ісламу та всього арабського».

«Туніс ніколи не відмовлявся від своїх боргів»

Різниця між двома цими чоловіками набагато менш помітна, коли справа доходить до економічних питань. Стосовно сплати зовнішніх боргів, у котрі повлазив Бен Алі, і до роздуття котрих доклали зусиль, частково, люди з його клану, Каїд Ессебсі сказав мені: «Люди обговорюють борги, але ж вони не катастрофічні, оскільки не перевищують 50%. Інші країни, як-от Франція, мають і 87%». Також він швидко додав, що «країна, що має почуття гідності, сплачує свої борги, незалежно від того, хто опинився при владі. З моменту власної незалежності, Туніс ніколи не відмовлявся від власних боргів.» Тоді як Ганнуші напередодні сказав мені таке: «Тунсі має довгу і гарну кредитну історію. Ми триматимемося тих традицій».

Обслуговування зовнішнього боргу важкою ношею лежить на цій бідній країні: це третя за величиною стаття у туніському бюджеті (4.2 млрд туніських динарів або 2.66 млрд дол 2013р.). Другою за величиною статею витрат, вагою в 5.5 млрд динар (3.48 млрд дол) є Загальна Компенсаційна каса (ЗКК) – схема субсидій на харчування та енергоносії. Усі хочуть знизити цей тягар, але ніхто не знає як, і тут вибір між тим, що пропонують ісламісти та їх опоненти, вельми небагатий. Їхня обережність є зрозумілою – це небезпечна тема.

 

ЗКК було започатковано 1970р. З тих пір, увесь час зростаючі світові ціни на нафту й зерно підняли ці витрати до небачених висот. МВФ неодноразово просив їх знизити, аж до скасування; однак, туніські політичні партії бояться інфляції та революції, якщо вони виконають подібну вимогу. ЗКК не є надбанням соціальної політики; Бен Шейх зазначив, що його головною метою була розробка політично реалізовуваною неоліберальної стратегії заохочування промислового зростання за рахунок низької вартості робочої сили. Щоб привабити інвесторів, Туніс погодився на те, що держава має фінансувати частину витрат робітників на проживання. Таким чином, понад 40 років робітники у текстильній та електро-механічній промисловості не отримували гідної зарплатні, однак могли дозволити собі купувати дотоване борошно та бензин. Як і всі інші. Макарони і кус-кус у туристичних ресторанах також дотуються, як і паливо для ненажерливих автомобілів (головним чином) лівійської збірки, а також енергоносії (почасти – імпортовані) для іспанських та португальських цементних заводів. Ганнуші визнав, що це «величезна ноша для нашого бюджету», і сказав: «Нам потрібно знайти розумне тому рішення, і не тому, що на нас тиснуть міжнародні інституції, а тому, що нам просто не потягнути такого рівня витрат на постійній основі». Каїд Ессебсі погоджується: «Зараз ми досягли критичної точки, і краще було б переглянути бюджет на користь інших пріоритетів».

 Але як перенаправити витрати від ЗКК на продуктивні інвестиції у внутрішніх регіонах так, щоб при цьому не завдати шкоди найбільш нужденним тунісцям, котрим уряд не має інших способів допомогти? Коли піднімається це питання – під тиском керівників, профспілок, ісламістів та Нідаа Тунесу, - уряд задовольняється тим, що займає вичікувальну позицію. Всі ці сторони критикують подібну пропозицію, однак, жоден не пропонує альтернативного рішення. Коли я запитав, чи майбутній уряд зможе нарешті здихатися ЗКК, Уідед Бушамауї, голова Утіка (Всетуніської спілки промисловості, торгівлі та ремесла, організації роботодавців), каже «Ніколи! Піднімуться хвилювання по всій країні. Жодна політична сила не посміє цього зробити». Також вона додає: «І ми того не вимагаємо».

«У більшості людей немає машини»

Дві третини ЗКК витрачається на бензин. Однак, каже Хусін Абассі, голова УГТТ (Загального туніського трудового союзу), «більшість людей не має машин, байдуже, є в них робота, чи ні. Таким чином, не вони є вигодонабувачами від дотацій на енергоносії. Коли ж представники середнього класу мають машину, то вони платять ту ж ціну за бензин (1.57 динар/л, еквівалент 1 дол чи 0.72 євро), що й ті, у кого є чотири, а то й п'ять розкішних машин на сім'ю». Припускаючи, що проблема реально полягає в тому, що дотуються лімузини мільярдерів, як варто було б її вирішувати?  «А це вже» - каже Абассі,- «проблема уряду. У нас є припущення, але ми – лиш профспілка, а не держава, у котрої є ресурси, експерти й консультанти. Це їхнє завдання шукати стратегію».

У Народного Фронту, на відміну від інших, є детальний економічний план. Він включає в себе винаймання додаткового контингенту держслужбовців у міністерство фінансів, котрів б зайнялися боротьбою з контрабандою і ухиленням від оподаткування, запровадження 5% потадку на чисті прибутки нафтових компаній, призупинення платежів з обслуговування зовнішнього боргу до проведення аудиту, перегляд ставок оподаткування на користь тих, хто заробляє менше, а також скасування банківської таємниці. Однак, коли справа доходитьдо ЗКК, їхні плани вже не такі сміливі. «Кожен», - каже Гаммамі, - «знає, що дотаційний фонд є недоторканим». Уряд підходить до урізання субсидій дуже обережно, особливо до паливних, бо кожен вже думає про прийдешні вибори.

На політичному рівні, протистояння призупинилися після того, як було сформовано новий уряд, однак боротьба перейшла в іншу площину. Поточний консенсус залежить від доволі хисткого балансу сил. Можливі майбутні альянси між політсилами намагаються вгадати результати виборів. Ганнуші користається з цієї непевності та регіональної нестабільності, щоб переконати свій часто-скептичний електорат у мудрості обраної стратегії примирення. Вважаючи, що країна є «занадто вразливою» для протистояння між урядом і опозицією, він бажає, щоб вибори принесли «якщо можливо, коаліцію з усіма» або ж, на худий кінець, «між якомога більшої кількістю політичних партій. Не лише просту більшість, а (коаліцію, котра б включала) громадянське суспільство, профспілки, спілки роботодавців. Еннагда приєднається до будь-якого уряду.»

Каїд Ессебсі, схоже, займає позицію сильного. Група, котрою він керує, є різношерстною – сумішшю мереж симпатиків Бен Алі, спілок та прогресивних активістів (генсекретар Нідаа Тунес, Таєб Баккуш, колись був генсекретарем УГТТ), - однак, вона займає центральну сцену. Ісламістська партія шукає національної згоди, не відмовляючи нікому; Народний фронт хоче бути противагою тому, що Гаммамі називає «загрозою деспотії Еннагди», продовжуючи спільні дії з Нідаа Тунес. Яку ж стратегію обере сама Нідаа Тунес? Коли Каїд Ессебсі описував свою роль у пошуку «консенсусного рішення» з Ганнуші, нахваляючи поточний уряд «котрий підтримують усі політсили», у мене склалося враження, що він волів би, щоб електоральна база майбутнього кабінету була б рівноширокою. Чи значить це, що ісламістів не буде відкинуто в опозицію? «Залежатиме від результатів виборів, котрі ми поважатимемо в будь-якому разі».

«Є побоювання, що Нідаа Тунес сформує альянс із Еннагдою», - сказав Абдельмумен Белане, заступник генсекретаря Робочої Партії, що входить до Народного фронту. «На Заході вважається, що має бути дві великих політсили, котрі задля стабільності мають об’єднуватися в альянс». Страхи, що ісламісти знайдуть підтримку серед лівих, не є перебільшеними. «З моменту створення Еннагди, її тактика лишилася незмінною», - каже Гаммамі. «Там, де вони наштовхуються на опір, вони відступають. Однак, там, де вони бачать можливість, вони рвуться вперед. Все ж, головною їхньою метою лишається ісламізація, нав’язування лінії Братів Мусульман, котра за власною природою є регресивною, деспотичною та диктаторською». І стратегія, котру він обстоює, ґрунтується на цьому діагнозові: анти-ісламістський альянс мусить тривати, а пріоритетом має бути демократія; має бути ясно, що досягнення цих пріоритетних цілей вимагає нагальних соціальних заходів; і, слід підтвердити, що усі «демократичні» сили перебувають «у згоді щодо необхідності подолання негативних для широких мас наслідків економічної кризи».

Однак, я поцікавився у Міхаеля Еярі, дослідника з Міжнародної кризової групи, що думає електорат? Активісти? Члени Еннагди, котрі бачили, як їня партія віддала владу без виборів? Члени Нідаа Тунес, чий голова не виключив коаліціювання з ісламістами, на догоду МВФ? Члени Народного Фронту, у котрих просили захисту демократії, разом із босами колишніх прибічників Бен Алі? Лідери партій зайняті створенням альянсів, очікуванням розподілу портфелів та задобрення інвесторів. А також результатів політичної рівноваги, котра є доречною, ба, навіть заздрісною, у  цьому регіоні, котрий роздирають протистояння. Однак, як довго вона протримається тут, якщо упродовж трьох років після «революції», соціальні та економічні проблеми, котрі її спровокували, все ще лишаються невирішеними?

/оригінал - http://mondediplo.com/2014/04/01tunisia /