Автор:
Валерій Дротенко
Туреччина Ердогана: як неухильно здавати геополітичну ініціативу Росії
15.10.2019 19:53:00
Лідери Туреччини, Росію та Ірану – символічне фото-символ
того, як три імперії, що колись конкурували за панування над Кавказом, порозумілися
у форматі Realpolitik
(фото – Jerusalem Post).
Хоча, точно так само цю статтю можна було б назвати «Путінська Росія: як, втративши
колишню військову міць та дедалі глибше занурюючись в економічну стагнацію, компенсувати
це блискучою дипломатичною грою у поєднанні з гібридними війнами».
Нагодою стала новина про те, що Ердоган вперше прийняв делегацію РФ разом
із "депутатами" від Криму. Можливо, для когось ця новина й виявилася
несподіванкою, але мовчазне «невтручання» у т.зв. «сферу впливу» один одного –
золоте правило, котрим давно послуговуються дві колишні імперії.
Трохи історії
Росію з Туреччиною пов’язує конкуренція за вплив на Балканах і Кавказі. До
1917р. Росія здобувала одну перемогу за іншою в цій геополітичній грі –
спочатку українське Причорномор’я, потім Крим, Південний Кавказ – усе це
потроху стало частиною Росії. Важко давався Північний Кавказ – на його
звоювання російська корона не жалкувала людських жертв, але воно розтяглося у
часі на майже 100 років – з 1770-х і до «успішного» завершення
Західно-Кавказької кампанії, або як вона ще справедливо зветься – геноцид і
вигнання черкесів 1864р. Сподіваюсь, що цей маловідомий, але ганебно-жахливий
епізод історії кровожерної імперії ще надасться нагода як слід висвітлити. Його
замовчують, але наступний відомий геноцид – вірменський, що його вчинили турки
навесні 1915р., вочевидь, якось пов’язаний з черкеським: побачивши, що «так
можна» одній імперії, інша конкуруюча з нею імперія вчинила аналогічно.
Після жовтневого перевороту в Росії та революції молодотурків у Туреччині,
між обома регіональними супер-потугами утворилася вимушена рівновага, ба
більше: мало місце навіть взаємне зближення – ізольовані, кожна за своє,
розвалена та уціліла імперії «порозумілися» з південно-кавказьких питань. Бажаючи
повернути під свій контроль Закавказзя, молодий більшовицький уряд у Москві «пішов»
на виручку такому ж молодому кемалістському урядові, що також потерпав від
ізоляції та західної інтервенції – надсилаючи золото й зброю. Відкритий
вдячними молодотурками «другий фронт», одночасно зі спланованою інвазією
більшовиків на Закавказзя, «стиснув» у лещата Грузію та Вірменію, чия
незалежність припинилася 1920р. І якщо
Грузія була окупована й раніше, то вірменські сили сяк-так утримували Карську
область – до спільної турецько-російської офензиви. 1921 року було укладено Московський
та Карський мирні угоди, згідно з якими Туреччина трішечки посувала свої
кордони на захід і віддавала Аджарію до складу Грузії (тодішньої Грузинської
РСР) і навіть дещицю вірменських територій, однак левова частка
західно-вірменських земель відходила до Туреччини.. Додатковою умовою цього
«приростання» земель, за котрим стояло грузинське лобі з боку перемовників
тодішнього СРСР, стало кілька екзотичних, мало не унікальних в історії
міжнародного права умов: (1) автономний статус Аджарії в складі Грузії, (2)
передача до складу спорідненого туркам Азербайджану усієї Нахічеванської
області (попри змішаний етнічний склад та значну частку вірмен у населенні
останньої) та (2) Нагірного Карабаху (попри понад 80% вірмен на території
останнього). Прикметно, що досягти цієї угоди вдалося не без посередництва
абхазької діаспори в Туреччині (зокрема, Рауфа Орбая) – абхази є спорідненими
до черкесів, відтак, потрапили «під роздачу» разом з ними, і до 1864р. мусили
переважною більшістю піти у вигнання до Туреччини. Тодішнє керівництво
Абхазької РСР (так так, саме повноцінної РСР, а не АРСР у складі Грузії) активно
допомагало, через турецьких родичів, досягти цієї угоди.
Але вже 1935р. про цю послугу з боку абхазів було забуто – під тиском
Сталіна, котрий погрожував провести у Абхазії «колективізацію», тодішній
керівник республіки Лакоба мусив підписати сумнівну «федеральну» угоду з
Грузією, а по короткім часі самого Лакобу отруїв Берія, а більшість абхазької
аристократії та інтеліґенції було репресовано.
Після Другої Світової війни, СРСР поновив свої територіальні претензії до Туреччини
та навіть спромігся запустити кампанію масової репатріації вірмен, однак вступ
Туреччини до НАТО дозволив уникнути відкритого конфлікту. І аж до розпаду СРСР старе не ворушитимуть – доки
не спрацює підкладена двосторонньою імперською оборудкою міна уповільненої дії,
під назвою Карабах. Але попри відверту підтримку Росією ворожої до спорідненого
Туреччині Азербайджану Вірменії, офіційна Анкара не наважиться вступити до
цього конфлікту: як мінімум, з огляду на наявність потужного вірменського лобі,
причому практично в усіх країнах Заходу (зокрема, США, Франції, Бельгії,
Німеччині), а також у Росії, де вірмени посідають ключові державні позиції (як,
наприклад, МЗС Сєрґєй Лавров чи керівниця флагману роспропаганди “Russia Today” Марґаріта Сімоньян.
Між ЄС та пан-тюркізмом
Вступ до НАТО, гастарбайтерство до Західної Європи, поступовий розвиток
туризму, всупереч кільком періодам військового диктаторства, упевнено наближало
Туреччину до Заходу.
Майже одночасно з розвалом СРСР, Туреччину також «накрило» іншою новиною –
1989р., попри майже столітньої давності сталий вектор прозахідної модернізації,
котрий мав увінчатися цілком закономірною, ранішою чи пізнішою інтеграцією з
ЄС, саме цього року турецьким про-західним елітам (і аналогічно налаштованій
частині суспільства) було завдано помітного удару: розглянувши заявку країни
щодо формального членства від 1987р., офіційний Брюсель відповів підтвердженням
перспективи отримання членства, відкладаючи, однак, його конкретну дату «до
більш сприятливих часів». Цей месидж, підтверджений 1997р., спричинив у
турецькому суспільстві орієнтаційну кризу, що обумовила масштабне геополітичне
перелаштування країни: раз нас не чекають у клубі західних країн, причому, куди
ми стукалися в ролі пересічного члена, то так їм і треба – ми розбудуємо власну
тюркську сферу впливу, де будемо головою, а не якимсь там другорядним гравцем.
Мапа тюркомовних народностей (джерело – Вікіпедія)
Можливості для альтернативного сценарію дійсно відкрилися: саме розпадався
Совєцький Союз, до складу котрого входило 5 майбутніх незалежних тюркомовних
мусульманських держав, плюс ще з дюжина дрібніших автономних та
напів-автономних утворень, що залишилися у складі Росії. Зокрема, до орбіти
потенційної турецької сфери впливу потрапляли переважно мусульманські, та значною
мірою тюркомовні республіки та області Північного Кавказу. Причому, офіційна
Анкара далекоглядно утримувалася від відкритого військового втручання, обмежуючись
«м’яким» впливом – головно, освітньо-культурними програмами, та, найважливіше –
економічним проникненням.
Архітектором та одним з ідеологів новітнього пан-тюркізму вважається Фетхулла Гюлен – саме за
його ініціативи починаючи з 1991р. на усьому пост-совіцькому просторі почали
відкриватися турецькі культурно-освітні центри. Культурну експансію доповнювала
економічна – турецькі підприємці заохочувалися до проникнення у ці країни, несучи
турецький м’який вплив ще однією смугою; приймаючі країни в цілому вітали це
явище, сприймаючи його як по-перше, джерело іноземних інвестицій та передового
ноу-хау та підприємницької культури, а по-друге – як балансуючу противагу все
ще відчутному впливові Москви, обумовленому історичною інерцією.
Мапа: країни та автономні утворення, де тюркські
мови мають офіційний статус (джерело – Вікіпедія).
Окрім Туреччини, Азербайджану та Середньої Азії, зверніть також увагу на Уйгурські
автономні райони (Китай), Якутію, Тиву, Алтай та Хакасію, Татарстан та
Башкортостан, Карачаєво-Черкесію та Дагестан (РФ) та Південний Азербайджан
(Іран).
Однак, рано чи пізно виникає ситуація, що вимагає від претендента на
регіональне лідерство більше твердої позиції – і для Туреччини вона також
виникла, і не одна: це був і Карабах, і Абхазія, і, зрештою, Чечня. Але відкрити
«другий фронт» у вірменсько-азербайджанському конфлікті заважала історична
провина за геноцид 1915 року; під час (насправді неоднозначного) грузино-абхазького
конфлікту Туреччина, попри шалені протести абхазо-черкеської діаспори,
утрималася займати про-абхазьку позицію, натомість розраховуючи на стратегічне
партнерство з Грузією як майбутнім сухопутним «мостом» до Азербайджану та
новонезалежних тюркських країн Середньої Азії (згодом, через Грузію було
прокладено нафтопровід Баку-Джейхан).
Курди як ахілесова п’ята
Але коли справа дійшла до звірств російського спецназу та «килимових»
бомбардувань чеченських аулів, утриматися від захисту одновірців, тим більше
представлених у Туреччині впливовою та чисельною діаспорою, вже було руйнівним
для іміджу регіонального лідера. І тут росіянам неабияк прислужилася курдська
проблема: нагадаємо, що після геноциду західних вірмен та асирійців, і вигнання
анатолійських греків (1920р., зокрема, облога Смірни – нинішнього Ізміру), на
території Турецької республіки залишилася ще одна чисельна і автохтонна місцева
нацменшина – курди. Попри їх участь у геноциді вірмен, котра була заохочена
турецькою владою – їм пообіцяли вірменські землі та військову здобич, - одразу
ж після зачистки вірмен та греків Анкара взялася й за них: насильницьке
потуреччення викликало спротив курдів, котрий то тлів, то заново спалахував усі
ці останні майже сто років. Курди вже не раз пожалкували про свою участь в
кампанії 1915р. і навіть вибачилися перед вірменами, але факт залишається
фактом: курди залишаються найчисельнішою бездержавною нацією, при наявності прилеглих
районів компактного проживання у чотирикутнику південно-східна Туреччина –
північно-східна Сирія – північний Ірак та північно-східний Іран.
.jpg)
Мапа: Населені курдами території Близького Сходу,
станом на 1992р. (джерело – Вікіпедія).
Перша ж чеченська війна продемонструвала усьому Заходові липовість удаваної російської військової міці: те, що
вважалося однією з двох глобальних супер-потуг у колись біполярному світі, за
ті кілька перших розгромних місяців 1994р., коли почалась Перша Чеченська
війна, швидко здулося в очах усіх гравців-спостерігачів до рангу, у найкращому
випадку, регіональної потуги. Саме після ганебного виступу російської армії в
Чечні США наважилися відкрито розширювати свою військову присутність у
Закавказзі та навіть Середній Азії, цих «м’яких підчерев’ях» колишньої
російсько-совіцької імперії: грузинам
було подаровано кілька військових катерів, і в Грузії, Азербайджані, Казахстані
почали з’являтися американські військові інструктори та проводитися спільні
військові навчання, а американські нафтові консорціуми отримали найбільші
концесії на розробку каспійської нафти.
Москва дуже болісно перенесла це фактичне пониження в статусі, однак,
вважаючи цю прикрість лише тимчасовим «відступом з позицій», заходилася
компенсувати цю втрату діями на інших фронтах. Зокрема, діючи на упередження, застерегла
Анкару від суттєвої військової допомоги Чечні-Ічкерії, недвозначно натякнувши,
що у курдських повстанців можуть з’явитися не лише РПГ та АК-47 з набоями, а й
зенітно-ракетні комплекси, і за потреби – штурмова авіація. Зрештою, Чечня
знаходиться аж за півтори тисячі кілометрів від Москви, тоді як Діярбакир –
менш, ніж за 700 кілометрів від Анкари. І щоб підкидати чеченцям зброю, туркам
потрібно подолати грузинський повітряний простір, тоді як курдські райони
Туреччини прилягають впритул до сирійського кордону, по інший бік якого –
дружній Москві режим Ассада.
Практично отримавши автономію у результаті іракської кампанії об’єднаних
сил НАТО, з початком війни у Сирії курди отримали нову надію таки здобути
державність, відтак, їхнім наступним же прагненням, цілком природньо, є
об’єднати чимбільше етнічних курдських територій у цій одній державі.
Але, як показує історичний досвід, навіть якщо вийти зі складу тих держав курдським
територіям дали б безперешкодно, усі чотири громади, - іракська, сирійська,
турецька та іранська, - внаслідок довготривалої політичної, мовної та
економічної ізоляції стикнулися б проблемами пошуку компромісу – щодо шляхів
майбутнього розвитку та устрою тієї нової держави, та, не останньою чергою,
лідерства.
Попри багаторічну історію терористичної боротьби, що пішла було затухати з
арештом лідера турецько-курдських екстремістів Абдалли Оджалана, у масі своїй турецькі
курди далеко не одностайно поділяли його радикальні цілі здобуття незалежності
від Туреччини: для турецьких курдів, особливо молоді, привабливішою є
європейський шлях розвитку, найбільші шанси на котрий має саме Туреччина.
Молоді курди хочуть європейських доріг, рівня життя, можливості здобути освіту
в Європі чи й, в ідеалі, залишитися там. Так, чимало курдської пасіонарної
молоді має зуб на Анкару за політику мовної та культурної асиміляції. Так, ситуацію
ускладнює той факт, що курдські райони належать до найбідніших, найменш
освічених регіонів Туреччини, найбільш релігійних (на відміну від в цілому
значно секуляризованої в результаті кемалістської політики решти Туреччини). Дивно,
але в усіх інших країнах, де нацменшина зазнає мовної, культурної, освітньої та
іншої дискримінації, така меншина чомусь має вищі від титульної нації показники
народжуваності (чому об’єктивною причиною є нижчий рівень освіти та,
відповідно, доходів): це ми бачимо для албанців Північної Македонії, дагестанців
та інших гірців Росії, тощо. І, як не дивно, керівництво таких країн припускається
тієї ж помилкової реакції на ці тенденції: замість подбати про розвиток цих
регіонів, щоб у довготерміновій перспективі ліквідувати першопричину можливої
демографічної загрози, титульна, наділена політичними та економічними важелями
нація, почасти вдається до силових методів.
Облишмо оперативні справи відносин США зі своїми союзникам, до яких
належать як Туреччина, так і курдські загони «пеш мерґа», для любителів військової
аналітики, котрих навряд чи аж так глибоко і у такій довготерміновій
перспективі цікавлять перипетії розвитку цього макрорегіону, і котрі, однак,
цілком природньо, можуть більш поінформовано орієнтуватися в оперативній ситауції.
Метою цієї статті є викриття дивного феномену перетворення колись запеклих
ворогів – Росії та Туреччини, - навіть не на конкурентів, а на ситуаційних чи й
стратегічних союзників.
Настільки здатна Туреччина до альтернативного врегулювання своєї курдської
проблеми? Адже своїми чинними військовими діями:
1) йде на морально навряд чи припустиме в очах решти країн пан-туркістської спільноти зближення з Росією;
2) ще більше відсуває можливості поновлення своєї євро-інтеграції;
3) надалі блокує можливість деескалації та економічного розвитку в регіоні, роз’ятрюючи задавнені рани міжетнічних відносин та несправедливого поділу кордонів.
Влада чи країна – пріоритети трапляються
Туреччина знала різні періоди у становленні чинного правління – і військову
диктатуру, і економічну лібералізацію з доволі успішними реформами, і періоди
гіперінфляції та кризи (до речі, не останньою чергою спричинених «провалом»
євроінтеграційного курсу), і навіть підозрілу смерть Президента(Турґута Озала,
котрий, до речі, активно намагався порозумітися – як з курдами, так і з вірменами)
. Вочевидь, чинне керівництво відображає лише котрусь із багатьох граней
погляду самих турків на подальший шлях їхнього розвитку – і факт його
безроздільного домінування у владі впродовж останніх 15 років ще більше
підштовхує підозрювати у саме такому підході до «розв’язання» курдської
проблеми його авторитарний стиль. Як і пояснювати зближення з Росією – подібне
притягується, «який ішов – такого й здибав» стверджує українське прислів’я.
Показовим у цьому відношенні також є
давнє зближення Росії з іншим, колись затятим суперником у боротьбі за вплив на
Кавказі та Середній Азії – Іраном. Усі три колишніх імперії цілком гармонійно
злигалися, причому, мусульманський Іран цілком солідарний з позицією Анкари
щодо курдів, але, поруч з Росією, підтримує християнську Вірменію у її
протистоянні з Азербайджаном щодо Карабаху; до мусульманського Азербайджану в
Ірану недовіра через чисельних «своїх» азербайджанців, що складають етнічну
більшість у північних провінціях країни. Також, з Росією Іран пов’язує спільна
програма здобуття ядерної зброї, та ворожа позиція щодо США. Відтак, реакція що
Ірану, що Туреччини на бузувірства росіян у Чечні була доволі млявою.
Таким чином, ми бачимо, як впродовж керівництва Ердогана Туреччина виявилася
обмеженою у повномасштабному розігруванні своєї пан-тюркістської карти,
обмежуючись лише м’яким впливом, та навіть втрачаючи позиції, проявляючи мляву
позицію не лише у військових, а й в гуманітарних питаннях:
а)
по-перше, заклавши підвалини чинного
вірмено-азербайджанського конфлікту, відтак, будучи фактично заблокованим щодо
участі в його новітньому врегулюванні (чи, можливо, недопущенні);
б)
по-друге, не знайшовши порозуміння з курдами, що значною
мірою й спричинило (і продовжуватиме) зв’язаність рук Анкари стосовно «внутрішніх»
справ Росії;
в)
по-третє, залишивши напризволяще Чечню (будучи
тут, однак, не одинокою, бо так само жодної або ж заслабку підтримку надавали
інші гравці – Пакистан, Іран, Саудівська Аравія, Єгипет) – причому, лише Іран
був зв’язаний з Росією, тоді як решта могла б вдатися до доволі дієвих санкцій
та спільної дії; вочевидь, частково суперництво між ними, а частково й банальна
вузьколобість спричинилися до того карт-бланшу, що його отримала Росія у обох
війнах;
г)
ухилившись від можливої ролі посередника між
Грузією і Абхазією; хоча, цей пункт доволі дискусійний – адже щільне
співробітництво та взаємозалежність за віссю Анкара-Тбілісі почало
вибудовуватися ближче до кінця 1990-х, у той час як конфлікт розгортався ще з
1988р., сягнувши 1993р. вже точки неповернення; ця тема варта окремого
матеріалу (і він буде), варто лиш констатувати, що у питанні Абхазії Анкара
повністю програла, дозволивши Москві повністю перехопити ініціативу (та взяти під
контроль ще +210 км чорноморського узбережжя);
д)
з абхазьким питанням тісно пов’язане питання
черкеських меншин Північного Кавказу, що перебувають у складі Росії – штучно розділені
між трьома республіками, та щедро розселені двома сусідніми краями (Краснодарським
та Ставропільським) т.зв. імперською «черезполосицей», це автохтонне населення,
що зазнало фактичного геноциду та вигнання упродовж 1770-1864рр., залишається
для решти світу білою плямою; понад те - окрім черкесів, там же проживають
компактно дві тюркські народності (карачаєвці та балкарці), котрі зазнали, як і
наші татари, чеченці й інгуші, примусової депортації упродовж 1944р.; офіційна
Анкара також не проявляє особливої ініціативи у цих тліючих конфліктах – попри свою
понад 6-мільйонну черкеську та північно-кавказьку діаспору;
е)
невизнання Анкарою вірменського геноциду, попри
його чисту символічність (турки побоюються, що ця «слабкість» з їхнього боку відкриє
Єревану шлях до наступних вимог, у т.ч. територіальних (хоча реальних можливостей
та сенсу в цьому немає – колишня Західна Вірменія позбулася більшості
вірменського населення, а тих, хто лишилися, вже безповоротно асимільовано та
розселено); позаяк, цей символічний крок, як це показово свідчить супровідні доповіді
з нагоди офіційного визнання німецьким Бундестаґом вірменської різні геноцидом,
відкрив би шлях до аналогічного визнання черкеського геноциду та поставив би Росію
перед необхідністю його визнавати, відповідно, дозволити повернення на
історичну батьківщину черкесів, з усіма відповідними наслідками;
ж)
відсутність видимості будь-яких спроб перехопити
ініціативу в Даґестані (народності котрого представлені як у діаспорі, що
проживає в Туреччині, так і тюркомовними меншинами – кумиками, ногайцями та
азербайджанцями); відтак, як серед політичних еліт, так і серед більшості населення
панує переконання у безальтернативності перебування республіки у складі Росії
(попри переконання самих росіян у тому, що цієї нацокраїни варто «здихатися»);
з)
млявий і обмежений (окрім ініціатив купки тюркологів)
протест щодо русифікації тюркомовних колись етносів Росії, навіть тих, хто має
формально широку автономію/суверенітет у складі федерації: тувинців, алтайців,
татар, башкирів, удмуртів; нагадаємо, що зусилля Москви з русифікації цих
республік останнім часом активізувалися, отримавши 2018р. нового поштовху –
закону про необов’язковість вивчення та викладання мовами титульних нацменшин.
Натомість, усі ми спостерігали дискредитацію гюленістів, котрих, замість
пан-тюркізму та прогресорства, чим вони за суттю й були, офіційна Анкара
зобразила терористами. Насправді, не виключено, що гюленізм представляв широке
крило націоналістів, небайдужих до тривожних «дзвіночків» застійного
авторитаризму Ердогана. Аналогічну роль, наприклад, в Ізраїлі, відіграють
сіоністські активісти, а в нас – різношерстна націоналістично-патріотична
тусовка. Однак, оскільки це внутрішньотурецька справа, то навряд чи цей рух
може розраховувати на захист з боку світової спільноти та, відповідно, бодай
спроби об’єктивного розслідування: чи дійсно планували гюленісти переворот, чи
ж він був, насправді, вдало зінсценований самим турецьким керівництвом (на
користь чого є певні неголослівні версії).
Мапа: Мови народностей Кавказу (джерело – Eurasian Geopolitics).
Хай там як, але Туреччина доби Ердогана, схоже, є ілюстрацією того, як погоня
за консолідацією та закріпленням своєї влади може мати наслідком втрату зовнішньополітичної
ініціативи та позицій.
Український інтерес
Також, у світлі конкретно свіжої новини – я не здивуюсь, своє свіже «порозуміння»
з турецьким керівництвом Кремль не проґавить використати і для впливу на тюркські
діаспори – кримськотатарську (перш за все) та, не виключено, гагаузьку. Відтак,
можливо очікувати подальшого укріплення росіян в Криму – послаблення про-українського
междлісу (шляхом репресій його прихильників та активістів, на котрі Анкара
закриватиме очі) та «переганяння» кримчаків до аналогічних про-російських
структур (є й альтернативний «меджліс»). Що ж до Гагаузії, не виключено, що у
полку «бесарабських народних республік» прибуде, у т.ч. й фінансування, наприклад,
завуальованого під турецькі джерела. І те, й інше, ставитиме перед українським керівництвом
нові виклики балансування між апелюванням до спільних анти-російських інтересів
та значною залежністю від Анкари – як у питаннях судноплавства, так і взаємної
торгівлі, та можливих енергетичних проектів.
До речі, Україна так само має можливості м’якого та іншого впливу в
перелічених регіонах, однак, досі усувається від навіть обмірковування
можливостей чинення такого впливу. Між іншим, «доростання» до бодай
усвідомлення своїх можливостей у цій царині могло б стати символічною
віхою-водорозділом, що розділяв би Україну-«терпилу», об’єкта-пішака у чужій
геополітичній грі, від України-активного суб’єкта, що має власне бачення подальшого
глобального розвитку та здатна транслювати інший неписаний геополітичний
договір й бодай намагатися це бачення втілювати. Згрубша, ідеєю такого «іншого геополітичного
договору» могла б бути визнання усебічної (у т.ч. й політико-економічної)
самобутності т.зв. «дрібних» народів Євразії, бодай часткове відшкодування
заподіяної їм (здебільшого Росією) несправедливості та, зрештою, бодай епізодичне
проявлення принципів визнання глобальної множинності та справедливості у
непроглядному й досі болоті «реальполітік», що, як випадає бачити, безроздільно
поки що панує у справжній міжнародній політиці. В України, до речі, на відміну
від усіх імперій, що карбують кавказьке сьогодення, є одна суттєва, хай чисто
моральна, перевага: вона ніколи не була імперським гравцем, і не зацікавлена у
відновленні чи закріпленні будь-чого панування у регіоні, натомість, своїм
прикладом демонструє більш-менш вдалі спроби того панування позбутися. Як і ментально,
генетично й культурно наші зв’язки з цими народностями значно ближчі, ніж
пересічний українець (і так само невиправдано пересічно-посередній, як для
своєї ролі, український політик) собі уявляє.
Бібліографія
У формуванні викладеного
вище бачення, автор послуговувався інформацією з відкритих джерел, а також
науковими працями вчених-фахівців у царині кавказології та глобальної безпеки (перелік
далеко не повний):
1.
Svante Cornell. Small Nations and Great Powers: A
Study of Ethnopolitical Conflict in the Caucasus. London: Routledge Curzon,
2001.
2.
Amjad Jaimoukha. The Chechens. A handbook. London:
Routledge Curzon, 2005.
3.
Walter Richmond. Circassian genocide. New Brunswick:
Rutgers University Press, 2013.
4.
George Hewitt. The Abkhazians. London: Curzon
Press, 1999.
5.
Edmund Herzig, Marina Kurkchiyan. The Armenians.
London: Routledge Curzon, 2005.
6.
Moshe Gammer. The Caspian Region. Volume II - The
Caucasus. London: Routledge, 2004.
7.
Yücel Bozdağlıoğlu. Turkish foreign policy and
Turkish identity: A constructivist Approach. New York: Routledge, 2003.
8.
Walter Richmond. Northwest Caucasus: Past,
present, future. Abingdon, Oxon: Routledge, 2008.
Ramazan Korkmaz, Gürkan Doğan. Endangered
languages of the Caucasus and Beyond. Leiden: Brill, 2017.
До речі, стаття має
на меті не стільки подати поточні події в Туреччині крізь призму історичного
контексту, стільки зацікавити українську авдиторію до самостійного вивчення цієї
теми, оскільки побіжний огляд наявних матеріалів ані в популярних ЗМІ, ані
навіть з-під пера Національного Інституту Стратегічних досліджень чи РНБО
вражає хіба що повною відсутністю бодай більш-менш якісних статтей чи робіт на
цю тему.