Австрійський бойкот Євро: Какофонія у Кафканії

 

 Zeit: Австрійський уряд вирішив не посилати офіційних представників на ЧЄ до України. Як Ви це розумієте?

 

М.Ґ.: Я розглядаю подібний крок як такий, що не надто пасує обміркованій зовнішній політиці, не кажучи вже про те, що він дещо завчасний. Також, недостатньо зосереджуватися лише на справі Тимошенко, оскільки мова йде взагалі про недемократичні тенденції в Україні.

 

Zeit: Президент Фішер відмовився від участі у Ялтинському форумі ніби-то через інші заплановані справи, канцлер Файман не одразу відреагував на запрошення відвідати «Євро». Після наради міністрів, МЗС Міхаель Шпіндельеґер оголосив про бойкот. Що за сигнал вони подали?

 

М.Ґ.: Визначний. Запам’ятається надовго – так не спілкуються на офіційному рівні; мова йде про нескоординовану дію і передачу пасів від президента, до канцлера і далі нижче: скидається на какофонію в Кафканії. Варто було б таки приїхати на ігри й конкретно обговорити ситуації на місці. Подібна ж позиція – це позиція страуса, що ховає голову в пісок.

 

Zeit: Так, наприклад, Швейцарія зголосилася бути посередником.

 

Zeit: Тимошенко засудили у жовтні 2011р. Реакція ЄС тоді була доволі критичною. Відносини ж із Австрію розвивалися без перешкод, як і до того – проводилися спільні заходи, офіційні візити, тощо. Чи не занадто несподіваним є теперішній розворот?

 

М.Ґ.: Швидше за все, оскільки це у традиціях австрійської зовнішньої політики, спробувати бути посередником і шукати замирення сторін. Коли, наприклад, Захід бойкотував олімпійські ігри у Москві 1980р. через окупацію Афганістану, Австрія не приєдналася, її спортсмени приймали участь. Нинішню позицію я особисто для себе не можу пояснити.

 

Zeit: Наскільки це вписується у австрійську політику минулих часів?

 

М.Ґ.: фАвстрія була важким партнером ЄС – тут далися взнаки і «декрети Бенеша», і транзит (ред. вантажів), і вето щодо розширення на Схід – не надто надійний партнер, не в останню чергу через непевну більшість у власній країні. Тому у Австрії фактично відсутня самостійна позиція як всередині, так і поза ЄС.

 

Zeit: Наскільки сильний хребет у австрійської зовнішньої політики?

 

М.Ґ.: З моменту вступу до ЄС, Австрія не проявляла твердої принциповості щодо власних можливостей вето, як, наприклад, ми її бачили у Данії, Швеції чи Ірландії. Ірладцінепохитно трималися своїх вимог стосовно ратифікації Лісабонського договору ( зокрема, і щодо збереження власного нейтрального статусу). Австрія подібних твердих позицій не займала. Сильна позиція демонструвалася лише у внутрішній політиці, та й то, епізодично.

 

Zeit: До 1989р. Австрія була повноцінним актором на міжнародній арені, котрого всі поважали. Цей імідж було врешті втрачено. Чому?

 

М.Ґ.: По-перше, за часів Бруно Крайскі було простіше орієнтуватися – був бі-полярний світ, у якому легше було будувати унікальну і своєрідну зовнішню політику. Крайскі мав три абсолютні більшості у парламенті та діяв у трійці з Вілі Брандтом та Улофом Пальме через соцінтернаціонал. Тодішня злагоджена транснаціональна співпраця та координованість зусиль між партіями втратила на сьогодні своє значення, адже тодішня закритість Європи диктувала необхідність наявності єдиної лінії щодо політики безпеки; з приходом ж 1990-х необхідність у такій лінії ніби-то відпала, як і сама лінія – теж розпалася. Кульмінацією (і шоком) став той бойкот – з тих пір ведеться відлік часу, коли австрійські лідери перестають «нести Європу в серці» й стають прагматикам, починають більше дбати про вузьконаціональні інтереси чи й просто підлаштовуються під смак місцевої публіки, а це, врешті-решт, призвело до звужування перспективи.

 

Zeit: То що ми бачимо наразі – пристосованість австрійської політики до нинішніх реалій, чи втрата впливу на зовнішній арені є результатом хиткої зовнішньої політики?

 

М.Ґ.: І те, й інше. Стало важче визначати політику самотужки – вимоги стали різноманітнішими й ширшими. Порівняйте, наприклад, порядок денний головування Австрії у Раді Європи 1998 і 2006 років, і Ви побачите, наскільки він розпух: складність зросла у рази. Вінчає ситуацію ще й брак єдності між тими, хто приймає рішення.

 

Zeit: Не схоже на те, щоб Ви вірили, що Австрії вдасться у осяжному майбутньому вибороти й обстоювати позиції нейтральної країни.

 

Zeit: Чи ж не забагато висловлюється уряд стосовно європейської позиції стосовно того чи іншого питання?

 

М.Ґ.: Австрія, завдяки своєму центральному географічному розташуванню, має набато більше потенційних можливостей. Протягом останніх років вона дала чимало видатних дипломатів та посередників – взяти хоча б Валентина Інцко, Вольфґанґа Петріча чи Ергарда Бузека, котрі змогли наглядно продемонструвати, у чому полягають сильні сторони австрійської зовнішньої політики - на прикладі стабілізації кризових зон та замиренні конфліктів на Балканах. Чи фінансовий експерт Томас Візер, котрий координував укладення податкового пакту – це вже щось. Однак, загалом, бракує великого дизайну, цілісної концепції, стратегії того, як нам продуктивніше залучатися до внутрішніх та зовнішніх справ ЄС і торувати власний шлях до менш залежної від великих країн-членів позиції. Не варто робитися меншим, ніж ти насправді є.

 

Zeit: Наскільки я розумію, розробки такого документу-стратегії, мабуть, не було здійснено?

 

М.Ґ.: В Чого нам насправді бракує, так це справжнього федерального міністерства з європейських та міжнародних справ, активного парламентського комітету в справах Європи, як і держсекретаря з тих-таки європейських питань. І у нас були такі люди – Ганс Вінклер, вельми видатний, однак його структуру, на жаль, скоротили, через що, між іншим, пішла й Урсула Пласнік. Перед нами досі стоїть виклик, вписатися у розбудову європейський зовнішньополітичних структур, відрядити туди хороших людей, а також набрати й виховати їм достойну заміну на майбутнє. Як на мене, мало б бути більше, ніж зараз спостерігається, зацікавлення у тому, аби гідно прийняти цей виклик і зібрати докупи наявні сили. Це – єдиний шанс, котрий має маленька країна-член з її вельми обмеженими ресурсами.

 

Zeit: До речі, чи задіяно на повну існуючий досвід?

 

М.Ґ.: Мало б сенс створити щось на кшталт аналітичної груп (think-tank). Маємо вдосталь політологів та фахівців з безпеки, котрих можна було б залучити. Однак, політикум опирається будь-яким порадам та зачинився у ґето внутрішньопартійних інтриг. Є також всередині того чи іншого департаменту свої світочі, котрі, однак, займають другорядні ролі. Є науковці, котрі десятиліттями штудіюють ЄС та його розвиток, з'ївши на цьому собаку. Брак залученості таких обізнаних людей помітно лише й тільки тоді, коли раптом щось різко змінюється в міжнародних відносинах – тоді офіційну Австрію паралізує, і реакції, що видаються назовні, здебільшого поспішні й неузгоджені.

 

Zeit: Тобто, Австрія могла б це робити по-іншому, варто лише захотіти?

 

М.Ґ.: Австрійська дипломатія неабияк стала в пригоді під час закулісної роботи з розширення на Схід, при укладенні переговорних пакетів. Хорватія, зокрема, своїм майбутнім членством (у ЄС) завдячує, головно, австрійському адвокатуванню. Також і у зовнішній культурній політиці Австрія активно розставляла акценти, адже Австрія – це не просто культурна нація, це культурна супер-держава. Зовнішня політика мала б давати на цій ниві більшу віддачу, я вбачаю в цьому неабиякий потенціал.